28.01.2014

Окремі питання національно-визвольної боротьби

... або чому Майдан - не Майдан.

Згадаймо, з чого починався нинішній Майдан: з потягу певної частини середнього класу і молоді до Європи і сподівань на зростання економічного рівня України в результаті підписання договору про асоціацію (фактично угоди про вільну торгівлю) із ЄС. Тобто йшлося про задоволення певних матеріальних потреб людей. Говорячи простіше – люди захотіли жити краще, а їм не дали.

Після того як недолугий в.о. президента України вирішив показати силу на пустому місці, до вищезгаданих вимог було додано вимоги “покарати”, котрі згодом перейшли у вимоги “прибрати” (самого в.о. і всю його братву).  

Всі ці вимоги є вимогами “тактичними”, котрі виникають і зникають, але їхній перелік різниться в різних зацікавлених груп. Навіть базові вимоги стосовно Януковича коливаються від відставки до еміграції і до прикрашення тушкою йолки.

Але жодна із груп не висуває (чи то не розуміє, чи то не хоче формулювати з тих чи інших міркувань) вимоги про розбудову національної української держави. Навіть Свобода мовчить собі в куточку. Натомість дехто пробує нагадати, що потрібно повернутися до первинної мети євромайдану і просувати питання підписання угоди про асоціацію із ЄС.

“Національне” ж питання зацікавлені групи ставити зараз вважають за недоцільне. Певною мірою це зрозуміло — з одного боку необхідно підняти з диванів інертне населення півдня і сходу країни, котре і так лякають бендерівцями (бідні мешканці Бендер напевне вже мруть від гикалки) і фашистами, а з іншого боку не викликати гніву лівацьких “інтернаціоналістів” Європи.

В той же час розбудова багатьох сучасних європейських держав здійснювалася через національно-визвольні рухи, коли частини держави звільнялись з-під влади іншої країни і збирались в одну країну за національною ознакою. Держави, котрі не підпадають під цю схему розвитку, в минулому були імперіями (Велика Британія, Іспанія), котрі в свою чергу будувалися навколо титульної нації.

Нам слід визнати, що Україна була і залишається окупованою радянським союзом, котрий формально припинивши своє існування перевтілився в нашидєдивоєвалі пост-радянську Росію. Окупація здійснюється як опосередковано через експансію радянського світогляду і культури (адже не можна називати російською культурою той “новодєл”, котрий кліпають зараз на просторах Росії), так і безпосередньо через агентів впливу в українській владі.

Якщо придивитись уважно до тих, кого Янукович привів до влади, то більшість з цих людей має або російське (навіть не радянське) громадянство в минулому, або тісні економічні і національні зв'язки із Росією або взагалі (як пан Колєсніков) тримає родину в Росії. Ходять навіть чутки про російські військові звання в деяких членів поточного українського уряду.

При цьому Янукович і компанія знаходяться при владі (з невеличкими перервами) вже протягом майже 12 років, з призначення першого прем'єр-міністром при Кучмі в 2002-му році.

Таким чином ми маємо справою із повзучою російською окупацією, котра підтримується потужною п'ятою колоною як у владі так і в населенні півдня і сходу України.

Ми мусимо публічно і вголос визнати цю ситуацію, викривши плани Путіна і змушуючи його діяти. Його самого і все радянське в Україні мусимо оголосити ворожим. Тільки такі дії змусять Путіна публічно визнати свої агресивні плани на Україну і водночас дозволять заходу відкрито встати на бік України (або оголосити про свій нейтралітет в цій війні) і в такий спосіб уникнути постійних декларацій “глибокої стурбованости”.

Звичайно, така боротьба повинна мати на меті знищення “совку” в усіх його проявах і створення саме національної держави, в якій вплив культур (насамперед, безперечно, радянської) буде знаходитись під суворим контролем, а державна підтримка спрямовуватиметься на відновлення і розвиток національних українських традицій і культури.

Це не дуже сподобається “демократіям заходу”, але нагадаємо, що йде війна проти української нації і метою совку є не просто притиснення і асиміляція, а цього разу повне знищення України, її культури і навіть населення. В цих умовах ставлення ЄС (а дії ЄС і більшости країн-членів поки що обмежуються лише пустими словами, оскільки вони не хочуть) нас не може сильно хвилювати.

Поки що основна більшість вимог майдану має характер “проти”, тобто “усунути”, “скасувати” тощо. В конструктивному руслі мова йде про створення альтернативних владних структур, але ці структури по суті копіюють радянські і будуються на базі радянських же територіальних одиниць (областей, районів). Тобто навіть тут про демонтаж радянської спадщини не йдеться.

На мою думку, вже зараз слід ставити питання про переформатування радянської жорсткої ієрархічної структури в більш гнучкі округи, співставні за розмірами із міськими районами, а також про обов'язкову десоветизацію України із прибиранням всіх радянських пам'ятників і повною заміною радянських назв і топонімів на українські. Також має вводитися цензура стосовно всіх радянських і пост-радянських культурних впливів з метою переорієнтації населення на українську національну культуру.

А Європі ми маємо заперечити, що саме звільнення країн східної Європи від комуністичної ідеології і впливу радянської культури змогло привести ці країни до Європейської цивілізації. Якщо ж Європа не хоче бачити Україну цивілізованою європейською країною, хай скажуть це прямо або припинять свій стогін про націоналізм.

Не буває країни без ідеології. Якщо відсутня ідеологія політична, вакантне місце займає ідеологія економічна, в пост-радянських умовах це ідеологія егоїстичного споживання. Ліві політичні ідеології включно із комунізмом і соціалізмом повністю дискредитували себе на наших теренах. Відповідно час звернутися до ідеологій правоцентристського напрямку (що доводить і популярність руху Правий Сектор останніми тижнями), тобто ідеологій національного розвитку.

Наявність ідеології національного спрямування дозволить згуртувати активну частину українського населення, відволікти її від національної хуторянської традиції обмежувати коло своїх інтересів своїм маєтком і спрямувати конструктивні зусилля людей на спільну справу.  

Без конструктивних дій із розбудови Української національної держави всі перемоги Майдану зведуться до подовження існування пост-радянської республіки, котрою Україна була останніх 20 років, із її ностальгією за совком і невмирущою п'ятою колоною. А це означає примат тваринної споживацької поведінки, владу заради грошей і все те, що тягнеться з радянських часів і тягне Україну на дно цивілізації.

Лише Національна держава може бути метою, рух до котрої зробить з України сучасну країну, здатну гідно конкурувати на світовому ринку в тих галузях, в котрих ми досі маємо потенціал (інформаційні і енергетичні технології, біотехнології тощо) і не зважати на витівки північного сусіда.